Особливості правового регулювання охорони культурної спадщини в постконфліктний період (на прикладі Сербії та Хорватії)

Анотація

Анотація. У низці країн культурні цінності є особливою категорією охоронюваних об’єктів. Їм надано захист саме завдяки характеристикам, які відрізняють їх від решти речей, що можуть бути об’єктами власності. Причина цього полягає в тому, що такі цінності є втіленням ідентичності країни, її історії, традицій. Проте вони також мають виняткове значення для її майбутнього. Дослідження законодавства іноземних держав у сфері охорони культурної спадщини становить інтерес не лише з позицій вивчення системи нормативних актів, а й з огляду на обставини, за яких формувалися такі норми. Крізь призму ситуації в Україні та впливу воєнних дій на культурні об’єкти, як-то пошкодження, руйнування, незаконне переміщення та використання тощо, вивчення досвіду іноземних країн, які протягом певного історичного проміжку часу пережили схожі події, є необхідним. Аналіз деяких правових актів, пов’язаних із захистом таких цінностей у Хорватії та Сербії, становить практичну цінність, пов’язану зі спільним історичним минулим країн, формуванням законодавства в післявоєнний період і подальшою його трансформацією, пов’язаною зі вступом Хорватії до Європейського Союзу й набуттям Сербією статусу держави – кандидата на членство. Метою дослідження є системний аналіз національних правових режимів охорони культурної спадщини в Сербії та Хорватії, визначення концептуальних підходів й інституційних механізмів, а також виявлення відповідності обох систем міжнародним стандартам і європейській практиці з метою розроблення конкретних рекомендацій щодо їх використання як зразка найкращих практик для національного законодавства України, з огляду на актуальні виклики й загрози та перспективи післявоєнної відбудови. Наукова новизна дослідження полягає в порівняльному підході, який поєднує нормативно-правовий аналіз з емпіричними дослідженнями, формуванні уніфікованої методології оцінювання ефективності захисних механізмів і пропозицій з удосконалення українських правових інструментів, зокрема розширення кола об’єктів, що належать до культурної спадщини, й інкорпорації євроінтеграційної складової. На підставі результатів дослідження сформульовано висновок про можливість і доцільність використання сербського та хорватського досвіду для вдосконалення української правової системи, зокрема в питаннях поєднання державного контролю та місцевої ініціативи, створення прозорих механізмів моніторингу культурних цінностей і фінансування охорони спадщини, а також у частковому запровадженні норм європейського законодавства.

Ключові слова: культурний об’єкт; законодавче врегулювання; післявоєнний період; європейська інтеграція; Сербія; Хорватія.